Однією з важливих проблем виховання є проблема взаємин особистості та соціальних груп, членом якої є особистість. Під соціальною групою розуміють соціальну спільність людей, об’єднаних на основі ознак, які належать до спільно виконуваної діяльності, у тому числі і спілкування.
Входячи до різних груп, людина змушена рахуватись з існуючими в них нормами, цінностями, співвідносити свою поведінку з груповими еталонами. Серед груп, в які входить індивід є такі, норми, установки, орієнтації в яких не тільки беруться до уваги, а й стають мотивами його поведінки. Такі групи називаються референтними. Референтні групи можуть бути як реальними, так і уявними, але людина завжди орієнтується на їх цінності та стандарти як на еталонні зразки своєї поведінки, прагне до визнання з їх боку.
Входження в реальну референтну групу створює психологічно сприятливі умови для успішного розвитку особистості в певному напрямку. Входження до уявних або до декількох референтних груп одночасно може створити конфліктну ситуацію, яка потребує допомоги у розв’язанні з боку педагога.
Об’єднання людей може відбуватись на основі спільності їх діяльності, зумовленої єдністю потреб, інтересів, прагненням досягти значущих результатів. У цьому контексті розрізняють дифузну групу, асоціацію, кооперацію, колектив. Колектив є вищою формою просоціальної організації групию
Колектив – це група людей, включених у спільну діяльність, об’єднаних одними цілями, підпорядкованими цілям суспільства. Суспільна значущість цілей і завдань, на реалізацію яких спрямовані зусилля людей, є істотною ознакою колективу. Специфічна особливість колективу полягає в тому, що особистісні взаємини опосередковані суспільно цінним і особистісно значущим змістом спільної діяльності.
Згідно концепції А.В.Петровського взаємодія особистості з групою відбувається у три фази: адаптації, індивідуалізації та інтеграції.
Адаптація – період активного засвоєння особистістю чинних норм і опанування відповідних форм та засобів діяльності
Індивідуалізація зумовлена розвитком суперечності між досягнутим результатом адаптації і незадоволеною потребою в максимальній персоналізації.
Інтеграція визначається суперечностями між прагненнями індивіда бути ідеально прийнятим іншими членами групи зі своїми особливостями і відмінностями з одного боку і готовністю групи прийняти, підтримати і культивувати лише ті індивідуальні особливості, які їй імпонують, відповідають груповим цінностям, стандартам, способам спільної діяльності тощо – з іншого. Якщо суперечність між групою та індивідом не знято, спостерігається дезінтеграція, яка проявляється або у його витісненні з цієї групи, або в фактичній ізоляції в ній. Як наслідок, закріплюються характеристики егоцентричної індивідуалізації особистості або повернення до фази адаптації.
Через те, що людина впродовж життя входить у багато відносно стабільних і референтних для себе груп, ситуація адаптації, дезадаптації, індивідуалізації, дезіндивідуалізації, інтеграції і дезінтеграції повторюється для неї безліч разів. Усе це сприяє закріпленню відповідних особистісних новоутворень і формуванню відносно стійкої індивідуальності особистості.
Характерною особливістю системи виховання в недалекому минулому була її колективістська спрямованість. В її основу покладено ідею, що повноцінний розвиток особистості можливий лише в колективі і через колектив. Проте проблема виховання необхідно розгладати ще й у плані спроможності кожної групи позитивно впливати на якість виховання особистості. За даними В. Бєхтєрєва та М.Ланге реальні групи доволі часто пригнічують творчу, обдаровану особистість, гальмують її розвиток, негативно ставляться до неї через нерозуміння або заздрощі. Таким чином, теоретично правильне положення про позитивний вплив колективу на формування особистості не спрацьовує через недостатній рівень розвитку багатьох соціальних груп, які відносять до середньо- та слабкорозвинених колективів.
обучение немецкому в Киеве