Емпіричний етап розвитку педагогіки.
Починаючи з давніх давен, людство накопичувало і осмислювало досвід навчання і виховання різних часів і народів, створювалися різноманітні освітні заклади. Виховання мало місце вже в умовах первіснообщинного ладу. Тоді можна було виділити такі форми виховання, які сприяли навчанню дітей здобуванню їжі, формуванню відповідної прийнятим нормам поведінки та стосунків між молодшими і старшими за соціальним статусом і віком.
З ускладненням суспільного життя спостерігається диференціація виховання у плані підготовки до конкретних видів діяльності, утаємничення знання.
Перші погляди на виховання спостерігаються у працях давніх філософів. У Давній Греції – це Сократ, Аристотель, Платон. У Давньому Римі – Цицерон, Вергілій та ін.
У Західній Європі здавна існували школи афінського і спартанського виховання, школи грецької культури (антична доба), монастирські, приходські, соборні, міські (гільдійські, магістратські) школи, системи ієзуїтського та християнсько-католицького навчання у середньовічну добу.
На Сході кітайські вчені реалізували у шкільному навчанні вивчення 4-х дисциплін: моралі, мови, політики і літератури; вперше висунули концепцію ідеальної людини, яка формується завдяки вихованню, а не є результатом походження. Арабські та іранські мислителі завжди намагались підвищити загальну цінність освіти, підкреслювали важливість систематичного і постійного навчання, необхідність всебічного фізичного і духовного розвитку.
В умовах середньовіччя вся система західноєвропейського виховання співвідносилась з релігійними канонами і, як правило, контролювалась церквою.
Характерною для Київської Русі була увага з боку Київських князів до виховання підростаючого покоління, до зростання писемності (особливо серед пануючих верств населення) через забезпечення функціонування навчальних закладів. Особливо помітною та ефективною була меценатська діяльність князів Ярослава, Володимира.
2. Етап формування педагогіки як науки.
Наукова педагогіка зародилась на початку ХV11 ст. Її засновником вважають Я.А. Коменського. Надалі основна увага приділялась розробці теорії елементарного і виховуючого навчання (І. Гербарт), реалізації розвиваючого навчання (Ф. Дістервег), експериментальної педагогіки і педоцентризму (Д. Дьюї).
Цей період розвитку педагогіки приходиться на добу колонізації України. Тому педагогічна справа в ній розвивається згідно освітньої політики правлячих держав (Польщі, Австро-Угорщини, Росії).
Могутнім засобом для прилучення дітей до української культури служили на той час братські школи, які функціонували при братствах.
Серед перших закладів вищого типу в Україні були Острозька школа-акдемія та Києво-Могилянська академія, де мали можливість отримувати освіту представники українського населення. Острозька школа-академія виділялась своєю освітньою (за зразком західноєвропейських університетів), науковою (підготовка Біблії), літературно-творчою діяльністю. Специфіка навчання у Києво-Могилянській академії полягала у блочному викладанні дисциплін, відсутності жорсткого вікового цензу, впровадженні досягнень передової наукової думки у практику і в теоретичних пошуках її викладачів.
У Х111 – Х1Х ст. в україні відбулася поступова централізація освітньої справи шляхом створення системи освітніх закладів та міністерства освіти. Значний вплив на цей процес здіснив К.Д.Ушинський, який впроваджував ідеї народності громадського виховання.
Цікавим явищем у світовій педагогічній практиці є українська народна педагогіка, до структури якої входили: народне дитинознавство, народне родинознавство, народна дидактика, народна деонтологія, педагогіка народного календаря, козацька педагогіка.
1. Сучасний етап розвитку педагогіки.
У ХХ – ХХІ ст. педагогічна наука бурхливо розвивалається, орієнтуючись на прогрес суспільства, необхідність створення високотехнологічних систем навчання та підготовки спеціалістів конкретного профілю. В кінцевому випадку склалися передумови для розв’язання проблем щодо підвищення якості освіти і виховання. Невирішеною є дилема – яке завдання виконувати: забезпечити всебічний розвиток особистості чи вузькопрофільну підготовку фахівців для конкретної галузі суспільної діяльності.